КОСТЯНТИН
МАЗУРАК

Світло прийдешнього дня ще не ступило на поріг, а в повітрі й далі висів учорашній запах темряви, що тягнулася зі степу. Сиджу я і думаю що буде завтра та коли нарешті закінчиться цей клятий режим. Раптом затремтіли стіни, віддався гул гармат, було чутно як порох неначе пронизував кімнату своїм огнем...

Аж раптом почалося щось дивне з вулиці доносилися якісь голоси... Тут раптом прокинулась моя дружина Марічка. Вона налякана підійшла до мене і просто обійняла... Я зрозумів що прийшли червоні.

Я працював в науці досліджував історію та писав заборонені монографії. Моя дружина мала активну позицію та часто брала участь у різних партіях у часи УНР. Таких як ми назвала Інтелегенція, на яких так полювали ці помірковані соціальні терористи...

Аж раптом вони почали вибивати двері та вимагали їх впустити. Я зрозумів що вони прийшли за нами, аж раптом перед очима пройшло все наше життя разом, пролетіло мов дума мертвого сотника. Я згадав наше знайомство, згадав перший поцілунок, те наскільки вона робить мене щасливим.

Марічка почала ще сильніше триматися мене ледь не відривала мені руку, вона була до жаху налякана... Прийшла червона смерть. Я прошепотів: все буде добре, якщо щось з нами станеться, пам'ятай що я тебе люблю... Двері вже ледь трималися, ці офіцери все сильніше і сильніше з більшою охотою їх вибивали.

Ми дуже сильно боялися не смерті, а роз'єднатися, боялися що нас відправлять в заслання в різні куточки... Адже якщо розстріл ми помрем обоє, а так... Марічка почала пристрасно заціловувати мене мов в останній раз, ми не могли вгамувати ніяк ці почуття, що змішалися з тривогою і ненавистю до червоних. Все тіло кипіло. Я неначе тонув в її образі міцно стискаючи її тіло, все не міг її якось відпустити, щоб взяти зброю.

Подався сильний шум, двері просто випали. Ці кляті кати просто вирвали їх своїми руками, тими що живцем виривають серце інтелегенції українців... серце поневолених. Відколи впало УНР, впав Скоропадський і Директорія, настала смута. Були і раніше, почалися ці гоніння в розстріли. Згадайте що робили вони під час першої війни і під час другої. Страшні часи бомбардування міста анархія, тисячі мертвих людей.

Селяни тільки зараз зрозуміли хто такі червоні занадто пізно і занадто страшно їм тепер. Всі звикли жити клятими оманами. Будь яка росія біла чи червона має тільки одну суть — суть знищення культури і поновлення, суть панування одним народом над іншим.

Ці всі думки понеслися моєю головою за декілька секунд. Я неначе відкрив портал болю і смерті, портал будучини без майбутнього і без минулого, двері клятого пекла. Я не встиг зматеріалізувати наступну думку аж раптом відчув як мене вже схопили за руку, почали просто бити і в'язати.

Я довго боровся але сенсу не було, їх було десятеро і озброєні всі до зубів. І це тільки в моєму домі, а скільки загалом в селі — тьма тмена... Вони схопили мою дружину, мою кохану. Її не чіпали так як мене але вона кричала, я просто почав ревіти від цього болю, не розуміючи що буде далі...

У думках був лише спогад минулого, сонячного Тичини, УНР, щасливого цивільного життя з дружиною. Я просто не міг стримати сліз, не розумів що і як, втратив сенс буття.

Нас відвели разом в одну тюрму до з'ясування обставин, як вони сказали. З однієї сторони ми не знали що буде завтра, з іншої та розлука була десь там далеко, адже поки ми тут разом, поруч. Хоч і сидимо, зате разом і живі.

У сусідньому кабінеті, якраз обговорювали нашу справу. Я прислухався, підійшов трішки ближче щоб бодай щось почути. Я почув слова: «Це вони та клята інтелігенція, може їх розстріляти». Більше нічого я не почув, я не боявся смерті я боявся за дружину.

Вона неначе відчула що щось не так, обійняла, поцілувала і запитала чи все зі мною добре, я відповів що так, щоб не хвилювати її лишній раз, вона і так була до смерті налякана. Ці гоніння були по всюди у всіх містах, селах будь де, там де є бодай один противник режиму.

Такі справи і арешти завжди завершувалися засланням в Сибір до білих ведмедів або розстрілами... Тому ми були готові до того що нас чекає, але ментально ми не могли уявити життя один без одного, ми були реалістами тому мріяли померти разом...

Насправді заслання в Сибір це теж ще ті муки, часто чоловіка і жінку засилали окремо один від одного. Без неї я би здурів, кожного дня я би думав чи жива вона та чи все гаразд з нею.

Ми були такі близькі, неначе з сльозами на очах цілували і обіймалися знаючи що зараз помремо і що більше ніколи не побачимось. Цю біль неможливо було передати словами. Неначе ніж в серці. Я просто хотів кохати і жити в вільній країні, хіба це таке велике бажання...

Було відчуття ніби в тебе забирають твій світ і кожний поцілунок це найбільше щастя і отрута. Щось заторохтіло там в далині, до нас підійшов красноармієць зі зброєю в руках. Він став поруч, підійшов інший, який почав відкривати грати і випускати нас.

Нам нічого не сказали, продовжували вести незрозуміло куди. Тікати було нікуди, нас вели 3 озброєні багнети спереді і ззаду, та й куди — по всюди чергувала вже їхня міліція. Нас відвели і почали садити в машину. Потім лейтенант сказав: «На Сибір їх».

Той перепитав: «Разом чи окремо?» Він наказав: «Вези разом, а там буде ясно». Ми почали їхати і я намагався вгамувати Марічку, яка просто не могла перестати плакати від цього болю. Ми ще довго були шоковані від того що сталося за останні декілька днів, не могли ніяк осмислити реальність...

В мене не було ідей що взагалі робити і як, аж тут з'явилася думка втекти з машини або ще десь по дорозі, двері були закриті, тому ми не могли навіть вискочити на ходу. Нас тримали в кайданках що туго стискали кисті рук, я попросив хоч трохи послабити їх своїй коханій, у відповідь мене просто вдарили, так що почала текти кров.

Марічка одразу почала поспішно витирати її, незважаючи на те що її руки почали пухнути. Я зрозумів що шансів втекти небагато, особливо живими. В голові все прокручувалися думки що робити далі. Перед нами було всього лише двоє озброєних і один водій, але при спробі втечі їм було дозволено стріляти на смерть.

Я почав тихо шептати на вухо Марічці план втечі. Аж раптом машина різко зупинилася і заглохла. Я подумав що це шанс щоб втекти. Я почав тихо знімати наручники але все ніяк не вдавалося. Марічка намагалася відволікти дурними запитаннями багнета. Я зміг звільнити одну свою руку і одну її.

Тут в машину сів водій і сказав що все полагодив вже, я дістав ніж з під чобота і наніс три разючі удари кожному із них. Марічка почала кричати і боялася за мене, вони вже були мертві. Вона поспіхом обійняла і взяла за руку і ми почали тікати кудись в степи.

Через те що ми були налякані я забув забрати зброю хоч якусь. Ну може це і було на краще. Ніхто не знав де саме ми знаходимось, просто пусто немає людей одне велике нескінченне поле. Ми довго бігли у незрозумілому напрямку, щоб відірватися від підмоги що йшла на поміч есерам які вже дихали нам в спину.

Почало темніти, ми вже трохи відірвалися тому вирішили перепочити бодай трохи. Я розвів вогнище щоб зігрітися. Ми так сильно замерзли що тіло вже взагалі перестало слухатись. Воно було неначе одурманене холодом і страхом майбутнього. Того що ще вчора здавалося фантастичним і найкращим, того що ще вчора не настільки цінував як сьогодні...

Степ — що покрився мовчанням, темним, похилим закріпаченням, підкоренням селян. Час золотого десятиліття для ляхів та час десятків років поновлення, страждань півдня руського народу, що звуться українцями, нацією незламного огню, нацією бестії без голови…

Надворі був квітучий смертями та надії 1648 рік. Відбувався збір Ради в Корсуні, на святій землі. Той час десятиліття без повстань вимагав сильно лідера — вимагав того, хто може без меча, тільки булавою, об’єднати всіх тих козаків, втікачів, повсталих селян, шляхтичів; всіх, хто бачив козаччину побудовою держави, всіх, хто жадав волі, власної мови, країни, власного вишневого садочку, бодай маленький кувалок землі. Але без польського чоботу та гніту…

І радники в паніці гублять свої думи серед бурого вітру. Аж раптом, наче сокіл серед степу, виринає корінь із землі, являється перед ними світличний, являється мужній Хмель, що зветься Богдан. Він починає свою річ — то глеготіння, від якого кожен замовк та слухав його сильну, магічну та водночас темну думу… Він наче оратор, наче поцілований Богом лідер народу… І всі одностайно вибирають його як гетьмана, державця булави, справжнього державника, сонцем, що проступає над поневоленням народу та доби столітнього бездержав’я.

І починає він військо збирати на ту війну визвольну… Збирає з Києва, з Корсуні, з Житомира, з Січі кінноту і збирає люту силу, силу полум’я освяченого хрестом… Починають вони мчати у той бій, вступають на свою святу землю. Вступає й Хмельницький у Жовту Воду і промовляє:
— Бийся єдиний, бийся до ночі, хай смерть твоя забирає ночі, і у пітьму одне шепочу: забери мене, збережи співочу, хай живе Русь козачинна, та хай глегоче.

І б’ються мужно, тужно всі вони; помирають, відступають кляті ті ляхи. Панів сі грають маленькі дітлахи. Це Козачина прийшла, погромила майже всіх вона; покривається кров’ю Жовта Вода, спливають поволі тіла… Тікають ляхи, відступають, бояться; до короля кричать, біжать так, що світу не бачать, ледь на ногах стоять… І каже Хмельницький: «За ним, гойда, брати мої; за ними, гойда, до кінця…»

Рушили і далі за ним всі брати. Брати що звуться славні козаки. І от уже під Корсунем вони. В їх очах горів неначе вогонь, вогонь збуту, слави, призначення в житті, сенс життя – повстання, сенс буття як держава вільна що зветься Запоріжжя.

Гетьман каже: «Славтеся лівобережні брати ви мої пишіть пісні жінки, вступайте до лав наших славні нові козаки…» І доходять до Пилявець. І відбувається третя вже тая битва, битва не на біль а смерть. Ляхів сила-селена збігається в один момент і б’ються ляхи до кінця. Бере Хмельницький слово промовляє – «до кінця не осоромимо землі руської, уб’ємо цього польського гонця».

Єднається тепер і правий берег Єднається уся земля свята – руська духом, козацька силою вона… І тоді прийшов мир… Зборівський мир — не ласка короля, а результат сили шаблі й волі. Київ, Чернігів, Брацлав — землі, де козацький гнів і честь народили нову державу. Столиця Чигирин — колиска козачини майбутня та.

Та зрозуміло, що не назавжди, бо і польські, і козацькі душі ще боєм палали… Після Зборова, надії миру, летіли степом чорнії ворони. І зійшло криваве сонце над Дніпром, і зрозуміли всі: не буде миру — буде битва і погром.

І дістав козак меча — почалася битва Берестецька… Страшна кров покрила степ. Бій зрадили татари — народ наш весь усій. Заплатив король їм купу срібняків; татари кляті повтікали до панів. Битву ту програли, але не до кінця — Київське воєводство ще зостали, ляхів ще довго-довго проклинали…

І степ розкрив їм дорогу на Батіг — місце, де настав реванш, пролиття святої крові. Там кожен крок був відлунням Берестечка. Для ляхів стала битва ця багнетом, поразкою сорок восьмого року, немов силуетом…

Не розуміли, що націю, яка має національну свідомість і вогонь воювати, неможливо здолати, бо вона буде хоч сотні років поневолена, та буде повставати… бо не боїться вона ні вмерти, ні тіло віддати, — душа їх буде в інших жити, іншим правду й сутність глеготати…

Потім був Жванець, була зрада, і був Переяслав. Знав Богдан, що треба було іншого союзника шукати, та не було вже куди діватись. Задурманений москаль поводився дуже зверхньо… Хмельницький зрадник? Все то він кричав… Розчарувався наш Богдан, хоч і все прекрасно він до того знав. «Межі моєї держави — це межі моєї мови», — каже Хмельницький.

Далі час не довго той тягнувся; за рік Хмельницький помер. Кажуть: може отруїли, може захворів, може і убили… Та неважливо вже, бо настала темна смута, темна та руїна. Поділилася за пару років наша та країна на лівий і на правий — і не було вже тої слави…

Тихий ранок, йде сильний пористий дощ, злива… Я пробуджуся. Розплющую очі, від крапель дощу, що повільно стікали моїм обличчям. Вдягаю свою довгу одежу. Прямую пішки до долини Поділля.

Йдучи я не міг зрозуміти що це такий за запах, наче якось згореного огню, сажі. Аж раптом я згадав що вчора було свято Купайла. День літнього сонцестояння – найдовший день року. Свято сонця, води вогню та родючості… Купайло і Марена – світло й темінь минувшого дню… Дажбог, Ярило, Мокош мої славні боги, славте цю природу, цей врожай майбутній, заберіть русалок цих вельможних до себе у вирій, у вирій тепла…

І тут я замислився - чому кожного разу коли я думаю про ідею основну сутність язичництва, душа починає палати? Я неначе несвідомо наділяюся якоїсь сонячною енергією Дажбога… Сенс мого життя, життя 17 річного парубка з Південної Русі це надмірне кохання, нелюдська залежність від своєї супутниці Марічки – квітки, її ім’я і дійсно так перекладається… Який же сильний наш люб…

Другий сенс яким я наділяю своє буття це любов, люб до рідної землі її дари наші традиції наша мова південно-руська яка найкраще звучить з поміж інших нарічь. Йдучи до поділля я чую розмови прохожих, кажуть наче Володимир перестане вірити в Перуна, зрічеться його, я не міг збагнути, що саме вони мали на увазі, він не поважає одного з головних богів чи що, дивно якось…

Я згадую у мить, що було вчора і як ми справляли той праздник, неначе по тілу пробігає годинник минулого вітру… Пам’ятаю як дівчата плели віночки з м’яти, полину, барвінку та інших трав. Вони збиралися всі разом і клали обережно віночки на воду, якщо він припливе до їх судженого то будуть жити вони довго і прекрасній любній грамонії… Насправді я обожнюю це свято, бо ми нажаль трохи далеко живемо один від одного з Марічкою, а тут цілий вечір разом вона у неймовірній вишитій сукні разом зі мною святкує це особливе свято… Знову хочу до неї…

Так от сенс свята ще в тому що до нього не допускають самотніх чи вдовиць. Насправді я постійно сумую за нею тому вчорашній день так запам’ятався, а точно ми ще вчора перескочили таки через те вогнище, а це означає що Дажбог схвалив наш люб на все життя… Який же я радий…

Я далі йду говорячи сам з собою, як я це постійно роблю, аж раптом випадково зустрічаю її, свою квітоньку і раптом мене наповнює знову це неземне почуття щастя... Але я не розумію що трапилося вона неначе засмучена чимось, я довго довго обіймаю її і запитую що сталося і чую ці трагічні для нас обох слова: — Володимир зрікся віри і хоче заборонити нашу віру, хоче нас охрестити.

Я не міг повірити в ці слова я зранку чув щось схоже але не розумів контексту, я люблю свою землю я служу їй її природі її творінню моїй Марічці. Хіба я можу прийняти цю віру христа - вона не свідчить навіть про половину моєї любви і моєї сутности, заради чого це взагалі… Я втішаю своє кохання намагаючись не показувати своїх сліз. І тієї туги своєї закривавленої душі… Вона все ж таки знає мене не один вік тому помічає моє розчарування і каже мені я незнаю що це за віра, але я все одно залишуся вірною Дажбогу, я все одно буду вірити в Ладу богиню кохання і кохати тебе сильно сильно чуєш…

Я цілую її раз за разом і теж кажу: Я теж не можу уявити своє життя без тебе. Я теж даю клятву всім богам і Ладі що кохатиму тебе назавжди… Плітки про це вже давно ходили по русі своїми глиняними ногами… Ще коли Володимир тільки познайомився з Анною, вона ж християнка та батько ж імператор не визнавав цього шлюбу та тепер коли Володимир взяв Корсунь, дійшла звістка що він там охрестився і пливе на Русь щоб всіх охрестити, та хто прийме тут цю віру, ми ж всі слов’яни ми всі маємо злитися язичницькому морі як один народ, південо-руський наш Київ наші поляни наші державотворці…

Ми всі не просто поклонялися цим богам, а дійсно жили їхніми ідеями, думами цінностей тієї віри, і тут якесь християнство незрозуміле – це взагалі віра Візантії не наша… Таку думку як ми підтримували всі, ніхто навіть не розумів сутності віри Христа, що буде з нашими святами та традиціями… Я промовив: — Сонце ти моє, не звертай уваги, це напевно просто чутки…

Вона на мить зраділа і міцно-міцно мене обійняла. Вже ставало темно, сонце заходило за небо, з’являвся місяць, повний цікаво а він завжди такий… Я провів її додому, ще довго ніяк не міг відпустити її руку, знову прощався з сльозами на очах. Засмутившись цим я пішов додому, дорогою додому просив Ладу щоб та пошвидше нас звела знову, я вірив що саме вона щоразу організовує нашу випадкову зустріч.

Прийшовши додому, я знову пішов розпитувати в свого батька про наші віру та про наших богів, я кожного дня дізнався щось нове, або просто забув, згадував минуле. Незнаю взагалі я мало що пам’ятаю з дитинства, пам’ятаю лише один наратив який мені скзали коли я був маленьким хлопчиком: — будь собою і люби завжди свою землю…

Тоді я не розумів цих слів так глибоко як через декілька років і зараз. Я завжди думав що тут мається на увазі про Батьківщину. Допоки до мене через деякий час не прийшов дивний лист. Ну як прийшов, мені приніс його брат і сказав що знайшов його на вулиці, але там писалося дивними наріччями. Я все не міг збагнути що то за говір такий. Неначе східне наріччя неначе наше. Там було декілька слів які я незнав, в ті часи часто писали мовою колишніх племен. Тому це не було дивно. Я прочитав тільки 2 сторінки того рукопису, сього їх було 2 по 20, це наче 40 не пам’ятаю вже.

Мене настільки захопило читання, що я не помітив як за вікном почалася буря. Це було ще літо тому це мало би посіяти дивину в моїй голові. Та я з великим інтересом далі читав той рукопис, прочитавши я зациклив свою увагу на одній фразі. Я згадав що колись бачив її раніше на якісь архітектурній споруді чи то недалеко від кладовища. Десь там було написане щось схоже… Це було коли мені було 10 тоді я нічого не зрозумів прочитавши тих декілька слів і просто забув про це.

Так от там писалося про те що найбільшою цінністю і безсмертною є для кожного його ідея і душа. І нижче було зображенно якісь карикатури житта, сонця, кордонів держави і писалися слова: традиції, мова, культура… Так от сенс в тому що культуру, мова і традиції це не віддільні речі людини які формують її як ідентичність як націю, наприклад я вважаю себе південним русином. А душу тобто твою ідею головну вбити не можливо. Наше тіло занадто слабке перед думкою і ідеєю. Тому людина помирає тільки фізично ідеї які вона творила не вмирають…

Я закрив книгу і вклався спати, довго ще роздумуючи над цими словами. Наступного дня коли я прокинувся одразу вирушив на віче яке було заплановане на дев’яту вечора ще було довго до нього, але я мав зустрітися з своїм другом Іванком. Я йшов на поділ там жили всі і Марічка і мій друг Іванко. Один я жив в селищі що під Києвом, тому дорога була не маленька, близько три години пішки чи годину верхом на коні. Коня в мене не було тому постійно ходив пішки.

Нарешті ми зустрілися з ним і проходячи біля Дніпра він чомусь почав молитися. Це було досить дивно та й я не розумів тих молитов. Вони були наче якоюсь видуманою мовою, що зветься церковно-слов’янська. Це була болгарська мова яку тоді використовували у більшості молитов і книг, в тому числі із Візантії. Звідти походило християнство яке хотіли насадити нам. Іван ніколи не був язичником так як він народився і прожив своє дитинство на Корсуні. Там він і познайомився з цією вірою, а в років 10 тому переїхав сюди.

Він був старшим за мене на 3 дні, пам’ятаю як він постійно жартував про це… Насправді я спокійно ставився до того що він іншої віри адже він поважав мою віру і мої традиції. Ми разом ходили на різні свята Купайла, зелені свята і тд… Він святкував наші свята теж, полюбив наші традиції. Фактично він вірив у дві віри одночасно. Це не було дивно для таких як він, але всі хто жили на Русі вірили тільки у єдину віру - язичництво. Ми з ним не говорили ще про ці чутки, тому я почав йому це розповідати… Він відповів що проти цього теж, адже це не наша природня віра, я також звісно підтримував його позицію.

Почало вже темніти. Ми вирушили на віче, дорогою ми ще довго говорили, про це хрещення і думали що будуть казати на вічі. Ми прийшли трішки раніше і я почав шукати по всюди свою квітоньку. І от коли я її побачив в цілій лавині людей то на мить наче втратив дар мови і просто тонув очами в її красі… Вона просто заворожувала мій розум, неначе тримала в руках моє серце і душу, керувала моїми почуттями. І от вона вже біжить на мене щоб пошвидше обійняти – а я ділі стою і любуюся нею.

Вона дуже- дуже міцно обіймала мене і я знову почав неначе танути від кохання, я не міг описати ні на якій мові ніякими словами -свою любов до неї, це був просто смертельне кохання, вічне серце, вічна радість, ну от знову не вистачає слів… Ми трималися за руки і уважно слухали процес, глеготіння на вічі.

Іванко стояв поряд, в нього не було ні дівчини ні друзів тому він постійно ходив за мною як отой хвостик у лисички. І ось слово взяв Володимир, всі різко замовчали… Воно й недивно виступає князь великої Русі. Він почав говорити про хрещення про те наскліьки нам це допоможе у зв’язках з іншими народами, про те що у нас будуть книги, церкви, наука почне розвиватися… І от він каже головну фразу- завтра всі мають прийти у Дніпро де нас всіх охрестять. Одразу почався галас шум але його одразу призупинили, всі пішли додому думаючи що буде завтра.

Неначе ніхто не міг повірити що ми зрічемся Перуна, не будемо любити як Лада, просто будемо вірити в якогось Ісуса, хто він такий взагалі… Я проводив Марусю знову додому. Я бачив яка вона була засмучена через це, тому постійно намагався підтримати її. В той день я залишився ночувати разом з нею, бо нам було обом дуже сумно… Ми ще довго лежали обіймаючись і цілуючись з очами суму і пристрасті. Води і вогню. Я і досі згадую цей день він був по справжньому особливий.

І ось ми нарешті заснули, ми спали дуже міцно-міцно і прокинулися від галасу. Всіх почали силою зганяти до Дніпра на хрещення. Звісно ніхто не хотів туди йти, але вибору не було… Всіх людей почали зганяти в Дніпро, добре що вода ще була тепла. І ось настала наша черга вступити в ріку, тепер освячену ріку. Ми зайшли тримаючись за руки, так само і вийшли. Наче хотіли пройти це разом. Скажу по правді ми тоді нічого не відчули вода як вода…

Насправді там було багато людей, але не всі. Після цього, після хрещення, заборонялося навіть обряди проводити. Але деякі все одно потайки були язичниками просто наче одягнули вишиванку вишиту хрестом, а знизу була наша язичницька… Але так само швидко як люди знайшли вихід з цих обставин так само швидко почали забуватися традиції, пісні, говори навіть почали змінюватися. Через те що віра проповідувалася в церкві на церковно-слов’янській мові, тому і наші деякі слова замінялися цими у вжитку.

І тоді я знову згадав ті слова: віра, мова, традиції – душа нації. Я зрозумів що з цього і почалися наші проблеми, наш корінь меньшовартості. Прийнявши чужу віру ми прийняли чужі традиції звичаї, чужу мову, чужі нові слова… Люди наче не просто зріклися своєї віри, а наче зріклися самих себе, так і зараз в нашій сучасності. Тільки тепер ми ще більше всього зрікаємося вважаючи що питання мови є вторинне.

Культура і традиції це для нас щось уже старе, а любити батьківщину і рідну землю вже не в тренді. Про що тут взагалі казати якщо ми сьогодні кажемо модна вишиванка. Це як модна мама, чи модно допомагати сьогодні бабусі… Любити — це найприродніше. Як лисиця, що до останнього боронить нору, ми теж маємо боронити свій дім. А не тікати, ніби земля — просто ґрунт під ногами.

Вона — пам’ять предків, їхні пісні, слова, що гнучкою ниткою зшивають нас у єдине. Насправді ми служимо богу, служимо в армії, але перестали служити найосновнішому і найголовнішому, служити своїй землі і державі… Ми кажемо Слава Україні – та не прославляємо її. Кажемо запануєм і ми браття у своїй сторонці – та для чого ми ж не пануємо, ми слабкі альтруїсти які слухають інших опираються на когось як літні люди, шукають опори.

Ми маємо бути сильними. Любити землю не за щось не за гроші, а тому що це наш дім це наша мова це наші традиції. Так творіть робіть хоч щось кожного дня поки ми ще існуємо… Життя занадто коротке щоб не вимагати змінити себе, перервати ці кляті війни поколінь. Досить перекладати відповідальність на своїх дітей.

Настав час запанувати, заговорити рідною мовою, час змінитися і побудувати справжню сильну державу як колись була Русь… Ми ж такі сильні ми ж українці ми ж їхні предки, згадайте в які тяжкі часи жили наші предки, наші УНР, УПА і ОУН наші козаки, вони всі жили майже постійно без держави, але вони любили і боролися до кінця, а ми сьогодні зрікаємся їх і говоримо мовою ворога, не шануємо ні сьогоднішніх ні цих героїв що сотні років тому вмирали за нашу свободу.

Треба стати нарешті з колін і почати творити як творили вони всі. всі наші пердки… І не чекай, що влада зробить усе за тебе. Держава починається з рук: тих, хто шиє сорочку, хто садить хліб, хто вчить дитину співати. Якщо хочеш змін — роби щось сьогодні. Почни з мови, з пісні, з дому. І пам’ятай: коли кожний збереже щось маленьке — ми збережемо все велике .